Інтерв'ю  Павла Гудімова та Олександра Найдена в арт-центрі Я галерея. Грудень, 2009.

Павло Гудімов Наскільки я розумію, проект складається з кількох циклів робіт.

Олександр Найден Ці цикли викликані до життя пам'яттю, іноді дотичною пам'яттю. Раптовий ейдос - експансія моментів, які я років 40 не пригадував. Ці моменти випливають і я їх фіксую - спочатку кульковою ручкою, а потім, якщо вони мені подобаються,  переводжу їх на гуаш. Зараз олією я не працюю, бо в мене згоріла майстерня на Андріївському узвозі і вдома працювати олією я не можу.

ПГ Ви кажете, що цим спогадам вже понад сорок років. Коли Ви почали їх виймати на поверхню?

ОН Взагалі я почав працювати, коли одержав майстерню на Андріївському узвозі, у 1981 році. Це були майстерні «отселенческого фонда» від Спілки художників. Тоді я мав писати кандидатську дисертацію. Там, в майстерні я її і написав. Тема «Образ і мова народного мистецтва». Я захистив її у 1984 році. Тож у мене була майстерня, дисертацію я закінчив, мав багато друзів-художників. До мене ходили в гості художники Лимарєв, Гавриленко, Лєвич, Рижих, Неледва, Реунов, та багато інших. Так я ставав художником. І вже у 80-х роках я відніс роботи на виставку - це були акварельні натюрморти та пейзажі. Згодом я зрозумів, що акварелі для мене - це тупик. І тоді я почав шукати свою мову. Примітив, наїв, оце буяння стихії - виражали мою сутність і стали моїм шляхом у мистецтві.

ПГ Для мене є дуже цінним, що в цій серії показані Ваші спогади. Ви знайшли свою мову.

Але на Вас, як на професіонала від мистецтвознавства не тисне тягар Ваших знань?

ОН Якщо я починаю дивитися на себе зі сторони, аналізувати, то на цьому творчість закінчується. Тому, коли я пишу, я намагаюся абстрагуватися від всіх своїх знань.

А коли робота зроблена - тоді вже можна аналізувати, порівнювати. Цей процес тяжіє до самозабезпечення та результату. Але часто фактор самозабезпечення переважає над результатом. Коли починає себе із кимось порівнювати - страждає результат. Тому що згусток явища, що зветься «Процес» має перероджуватися у результат.

ПГ Проект має декілька нарративних ліній, які розказують про ваші спогади. Можна про них більш детально?

ОН в мене є кілька постійних образів, постатей, які я постійно вводжу і ніяк не можу від них відкараськатися. Це - Чорний піонер, також на будівлі школи я бачив таку мозаїку, де зображений хлопчик-школяр з профілем такого, можна сказати, дебіла. Ці два образи мене переслідують у моїх роботах.

Також є спогади життя в евакуації під час війни десь у якомусь містечку на Волзі. Мені було 5 років. Там сусідська дівчина запросила мене у гості, де я побачив маленьке порося. А на другий день я побачив його вбитого.  Ця картина ще довго мене переслідувала. І, щоб позбавитися цього переслідування, я часто використовував цей образ.

ПГ Розкажіть, звідки у Вас з'явився образ Мічуріна?

ОН Мічурін був богом в той час. І всі читали його лозунг «Ми не можемо чекати милості від природи» як насильницький, який відповідав суті радянської влади. У нас був вчитель, Володимир Степанович, який був учнем Мічуріна. Він боготворив його. І я сам був мічурінцем, юннатом - вирощував на грядках деякі овочі і злаки... Лише потім я дізнався, що жодна селекційна новинка Мічуріна не прижилася. Всі його винаходи були фікцією, як колос гіллястої пшениці, якою Лисенко обіцяв нагодувати весь світ.

ПГ А образ чорнильниці?

ОН Це чорнилка-непроливайка, яку всі школярі в моїй юності носили з собою у мішечках. То була знаменита річ. Її перевернеш - а чорнило не виливається, натомість ти бачиш око, скрізь яке на тебе дивиться якась безодня фіолетово-чорного кольору. А також образ, який я часто використовую - це перо №86. Ним писав весь Радянський союз багато років. За своїм обрисом перо №86 нагадує тополю.

В моїх роботах останнього часу присутній образ ляльки. Цю ляльку я знайшов на смітнику у Петербурзі у 1987 році і вона досі у мене. Ми з дружиною збираємо і вже маємо чималу колекцію українських та російських народних ляльок. І це не сувенірні ляльки, а ляльки, які робилися за пластичною інтуїцією. І в кожному районі ляльки роблять по-різному. Пластична інтуїція пов'язана з регіоном. Але це я кажу про етнографічні ляльки.

Лялька, що з'являється у моїх роботах - довоєнна роздягнена лялька. Вона у мене як талісман.

В кожній роботі присутня моя подоба - це як підкреслений фактор присутності автора. Я вводжу його досить прямолінійно та наївно. До речі так робив Джотто. 

Біографічна довідка

Народився у 1937 р. у м. Черкаси. Батько - журналіст, тоді був секретарем журналу «Голос сахарника», мати була медсестрою, а згодом стала лікарем.

Тягу до творчості в собі я відкрив дуже пізно. Я класичний художник другої половини життя. Мені було вже за 50 років.

Закінчив я черкаський педінститут - факультет української мови та літератури. Деякий час працював в школі. Коли в Криму ввели вивчення української мови і вчителі української мови раптом стали популярними - я 2 місяці в Ялті викладав українську мову. Але я там не витримав, бо викладати в Ялті українську мову - це анекдот. Потім я працював позаштатним кореспондентом в газеті «Курортная».

В Київ я переїхав у 1964 році, коли одружився. Працював тут в Дирекції художніх виставок, на радіо, на телебаченні, у видавництві.

В 70-х роках почав писати статті про народне мистецтво. Воно мене захопило.  

З 1980 року я працюю в інституті мистецтвознавства та фольклористики. На даний момент я вже написав 6 монографій, а статей, збірок та іншого - більше двохсот.

ПГ Чи вважаєте Ви, що напрям, який я визначив, як Новий наїв є важливим «нон-профітним» напрямком у сучасному мистецтві? Чи воно ближче до сільської теми?

ОН Наївне мистецтво пов'язати з сільською лінією дуже важко. Навіть Білокур, яку можна назвати і наївною художницею, а можна й назвати супер-професіоналом, - все ж таки відійшла від сільської теми. Все, що пов'язане з селом - пов'язане з орнаментом, з отим розпредмеченим пласким орнаментальним мистецтвом. Катерина Білокур, Ганна Собачка - вони хоч віртуозні, але залишаються в сферах сільського фольклору, який пов'язаний саме з селянством. Але мова та естетика робіт Катерини Білокур, не вважаючи на те, що вона селянка, вийшли за ту грань селянського мистецтва.

Що стосується мене, то мій наїв ближчий до актуального мистецтва.

Автобіографія Дмитра Кузовкіна

Чесно кажучи, не хотів народжуватися. Але ті у Бар-до, що хотіли, щоб я захотів  з'явитися посеред матеріальних тіл, таки змусили це зробити. А тепер, з віком, розумію, що вони були праві.

                                                                       ***

Народився я у 1952 році і відразу почав мудрішати. У школі вчився спочатку на відмінно, згодом почав розуміти, що розводять: кажуть, що світ є у картезіансько-ньютонівській парадигмі, тому хомутайся, запрягайся, тягни, вчися, працюй, розмножуйся - взагалі, роби щось, ледащо!

Але не на такого натрапили.

У старших класах я був патлатим (в міру дозволеності) поціновувачем рок-музики і вчився вже десь між «добре» та «відмінно».

     Щоб не йти до армії, мусив поступити на філфак Львівського університету, але на старших курсах вже «бухтів» на бас-гітарі у рок-групі: дійсно, не працювати ж у сільській школі вчителем за «розпрєдєлєнієм»!.. (хоча рок-музика мені подобалася і подобається зараз: є в рок-баладах щось співзвучне моєму внутрішньому голосу).

                                                                       ***

Малював я з дитинства - у гуртку при Палаці піонерів, а у 1980 р. закінчив навіть Заочний університет мистецтв у Москві. Але не ставився до цього серйозно.

Лише з початку 90-х зрозумів, що малюванням дуже навіть можна жити - завдяки

західноєвропейцям, що естетично набагато більше розвинені. Дискурс, ілюстрований стилізацією під примітив - це щось чарівне!.. І побачив я, що се добре єсть.

                                                                       ***

Постійна боротьба з тиском буття призвела до запоїв. Довелося лікуватися.

Як не дивно, тотальна тверезість спричинила справній вибух креативності - досі не можу спинитися (якби не хронічний панкреатит, що ним страждаю від дитинства, працював би ще більше).

Останнім часом надихає мене первісний народний синкретизм: зображення+текст. На зразок того, що був на старих народних примітивах:

«Козак Мамай п'є, гуляє,

Люльку набиває,

Дівок грає,

Та онанізм мастурбає...»

Вчуся у народних людських людей здоровій іронії та навіть здоровому цинізму. Можливо для того й народився.

Львів, 2009 р.