На цьогорічному Великому антикварному салоні, що проходитиме з 4 по 15 вересня в Українському домі, Павло Гудімов представить власний кураторський проект. На глядачів чекає потужна і водночас зворушлива експозиція, що складатиметься зі зразків народної дерев'яної скульптури з приватних колекцій власне Павла Гудімова, Лідії Лихач, Сергія Якутовича, Олега Пінчука, а також із експонатів музею Івана Гончара.

Дерево м’яке, ароматне, з дивовижними візерунками, що на дотик нагадує тіло людини, завжди вабило до себе майстра з ножем чи сокирою. Релігія змушувала людей шукати можливість втілювати у плоті свої уявлення про богів. Язичники за допомогою вогню та металу створювали величні статуї язичницьких богів. Потому прийшло християнство, й тіло розп’ятого Христа втілилось у дереві. Католики йшли війною на православних, будували костели, спалювали церкви. Встановлювали на дорогах розп’яття. Православні проганяли католиків, але дещо в них переймали, зокрема традиції вирізати з дерева Христа, Янголів, усіляких святих, тим більше що язичницький досвід вже був. Православні канони не передбачали скульптурного оформлення храмів, але люд не дуже канонами переймався, а переважно піддавався своєму емоційному стану. Дерев’яна сакральна скульптура дивувала, і в православній Україні була розповсюджена саме на селі. А також у великих містах Галичини, де вплив католицизму був величезний. Але там працювали видатні професіонали, учні італійських майстрів. Барокко, рококо, класицизм – основні стилі в дерев’яній скульптурі. Матеріал дозволяв різб’ярам відточувати майстерність до самозабуття. Драпірування на межі ювелірного мистецтва, виразні дерев’яні обличчя, жести пристрасні, пір’я на крилах янголів, здається, тріпочеться. Селяни, надивившись на витончену гру різця, наприклад, Пінзеля, поверталися по хатах і намагалися створити те саме звичайною сокирою. І творили. Душевні кремезні Ісуси й Богоматері прикрашали сільські церкви, дороги й подвір’я. Їх ставили на честь певних подій, на кшталт, чоловік кинув пити горілку, інші мали захищати від злих сил природи, як Святий Ян Непомуцький, що оберігав від повеней. Святого Юра завжди вважали покровителем домашніх тварин. Під його наглядом безпечно виганяти худобу на зелене пасовисько. Святий Юрій боронить худобу перед вовками. Його зображення встановлюють біля пасовиськ, на стайнях та в хлівах, де тримають худобу. Святий Пантелеймон береже здоров’я господаря, а Святий Миколай опікується дітьми й мандрівниками. Встановлювали зображення святих, та хрести з розп’ятями-оберігами біля криниць, річок, струмків, переправ, на місці вбивства, битви. Так було впродовж століть. У селах бабці плакали, молилися, стоячи на колінах біля придорожніх хрестів, з яких на них з похмурою печаллю дивилися дерев’яні розтріскані Ісуси, поїдені жуками, висушені вітрами.

Радянська влада не любила сакральну скульптуру, навіть не терпіла. Влаштовували вогнища з янголів та Ісусів. Валялись вони по лісах та болотах, гнили, розпадалися, збагачуючись новими образами. Тепер колекціонери за ними бігають. Обгорілий Святий Петро із залишками фарби на обличчі має вигляд втричі святіший за свіжовирізаного. Нікуди від цього не дітися. Скульптури довели до повної кондиції вогонь, вода, вітер, сонце. Вони збагатили руку майстра.

Якось довелося спостерігати за сільським скульптором, який на замовлення церкви готувався працювати над десятьма великими розп’яттями. Він обрав десять брусків з бука для тулуба, цілу купу продовгуватих і сучкуватих для рук та ніг, окремо підшукав для голови. Приготував три сокири різних розмірів, ніж, зроблений із ресори трактора. Вуглиною намалював контури майбутнього творіння на колодах, і як тато Карло, взявся рубати й вистругувати.

- Той Христос, що на перехресті доріг, повинен благословлять та допомагать людині, що мандрує, і відлякувати злодія, розбійника. Тому я зроблю його таким – трошки добрим і трошки злим, – розповів майстер.

В результаті усі десять вийшли різними. Дещо кумедними. Одні худі, інші – грубі. Скульптор пояснив це тим, що нема на світі нічого однакового, й Бог теж різний, хоч і один.

З часом, років через сто, вони зістаряться, залишаться без рук, і за ними будуть полювати колекціонери. Вони потраплять в альбоми й каталоги, і ніхто не згадає ім’я автора.

Вже згадати не можемо.

Олександр Ляпін