У київській "Я-галереї" триває сезон соціальної фотографії. Цими днями естафету від Олександра Ляпіна та Анни Войтенко прийнявкиянин Олек­сандр Чекменьов із цик­лом про луганських бом­жів "Вуличні люди".

Наймолодший із метрів укра­їнської фотографії, як завше, вір­ний собі. І не тільки тому, що вкотре виставив портрети земля­ків. З часів найударніших чекменьовських циклів, "Переможців" і "Копанки", від уродженця Лу­ганська нічого іншого, окрім хро­ніки донбаських буднів, здаєть­ся, і не чекають. Дивне в іншо­му: Олександру Чекменьову зно­ву вдалося зробити серію про лю­дей, украй принижених життям, і при цьому і на йоту не прини­зити їх на власному знімку. А, здавалося б, що є простіше: збе­ри луганських бомжів з вибити­ми зубами і набряклими від го­рілки обличчями, вбери в балет­ні пачки або костюми космона­втів, обери відповідне тло, зроби концептуальну серію і — вперед на світові фестивалі по призи і славу.

Коли роботи Олександра Чек­меньова роздивляєшся, відчуття таке, що про ці новомодні спо­куси сам автор знімків і не пі­дозрював. Які там постановці трюки — в середині 1990-х він просто ходив рідним містом з апаратом і усміхався. Й усі бомжі світу усміхалися йому навзаєм. І, звісно, само собою скла­далося, що ці луганські безпри­тульні не те що красиві (слово це явно не з чекменьовського словника), але й тотальними по­раженцями вони не почувають­ся. Власне, вуличне життя — увесь час на видноті, під приці­лом чужих очей, у багато разів жорстокіших за фотоапарат,— чекменьовські герої навіть навчилися перетворювати на театр. Для публіки вони кокетують, картинно поправляють лахміття, на ходу імпровізують сцени рев­нощів, зображують подив, гли­бокодумність, розчарування — був би живим Брехт, після ви­ставки Олександра Чекменьова він, напевно, дописав би кілька колоритних сцен до своєї "Трикопійчаної опери". І неодмінно був би у захваті, побачивши, яке непередбачувано багате на дета­лі, пози, відтінки настрою жит­тя звичайного луганського бом­жа—у багато разів складніше й цікавіше, ніж може примарити­ся найвитонченішій фантазії драматурга.

Десять років тому, коли все це знімалося, найцікавішим у робо­тах Чекменьова був жанровий мікс. Мешканці переходів і зва­лищ потрапляли на знімках не в традиційний репортаж, а в кла­сичне сімейне фото — з широки­ми планами, трепетною увагою до найдрібніших зморщок або перепадів настрою і беззастереж­ним сприйняттям усіх дивацтв або капризів улюбленої істоти. З роками починаєш замислювати­ся над іншим. Над тим, напри­клад, як легко цими беззахисни­ми, спраглими усмішки створін­нями маніпулювати. Виводити їх на вулиці, перетворювати на май­данну більшість, позбавляти цієї безмежної різноманітної індиві­дуальної дивакуватості, відбира­ти право на акторство. У 1994 ро­ці, коли "Вуличні люди" тільки починалися, Олександр Чекме­ньов був упевнений, що робить цикл про минуле. І як у будь-якій талановитій справі, вийшло в нього зовсім про інше.