|
Бомжів на подіум вивів Олександр Чёкменьов у "Я-галереї"
Євгенія Мірошина
Хрещатик
25.03.2008
У київській "Я-галереї" триває сезон соціальної
фотографії. Цими днями естафету від Олександра Ляпіна та Анни Войтенко прийнявкиянин Олександр Чекменьов із циклом про луганських бомжів "Вуличні люди".
Наймолодший із метрів української фотографії, як завше,
вірний собі. І не тільки тому, що вкотре виставив портрети земляків. З часів
найударніших чекменьовських циклів, "Переможців" і
"Копанки", від уродженця Луганська нічого іншого, окрім хроніки
донбаських буднів, здається, і не чекають. Дивне в іншому: Олександру
Чекменьову знову вдалося зробити серію про людей, украй принижених життям, і
при цьому і на йоту не принизити їх на власному знімку. А, здавалося б, що є
простіше: збери луганських бомжів з вибитими зубами і набряклими від горілки
обличчями, вбери в балетні пачки або костюми космонавтів, обери відповідне
тло, зроби концептуальну серію і — вперед на світові фестивалі по призи і
славу.
Коли роботи Олександра Чекменьова роздивляєшся, відчуття
таке, що про ці новомодні спокуси сам автор знімків і не підозрював. Які там
постановці трюки — в середині 1990-х він просто ходив рідним містом з апаратом
і усміхався. Й усі бомжі світу усміхалися йому навзаєм. І, звісно, само собою
складалося, що ці луганські безпритульні не те що красиві (слово це явно не з
чекменьовського словника), але й тотальними пораженцями вони не почуваються.
Власне, вуличне життя — увесь час на
видноті, під прицілом чужих очей, у багато разів жорстокіших за фотоапарат,— чекменьовські
герої навіть навчилися перетворювати на театр. Для публіки вони кокетують,
картинно поправляють лахміття, на ходу імпровізують сцени ревнощів, зображують
подив, глибокодумність, розчарування — був би живим Брехт, після виставки
Олександра Чекменьова він, напевно, дописав би кілька колоритних сцен до своєї
"Трикопійчаної опери". І неодмінно був би у захваті, побачивши, яке
непередбачувано багате на деталі, пози, відтінки настрою життя звичайного
луганського бомжа—у багато разів складніше й цікавіше, ніж може примаритися
найвитонченішій фантазії драматурга.
Десять років тому, коли все це знімалося, найцікавішим у
роботах Чекменьова був жанровий мікс. Мешканці переходів і звалищ потрапляли
на знімках не в традиційний репортаж, а в класичне сімейне фото — з широкими
планами, трепетною увагою до найдрібніших зморщок або перепадів настрою і
беззастережним сприйняттям усіх дивацтв або капризів улюбленої істоти. З роками
починаєш замислюватися над іншим. Над тим, наприклад, як легко цими
беззахисними, спраглими усмішки створіннями маніпулювати. Виводити їх на
вулиці, перетворювати на майданну більшість, позбавляти цієї безмежної
різноманітної індивідуальної дивакуватості, відбирати право на акторство. У 1994 році, коли
"Вуличні люди" тільки починалися, Олександр Чекменьов був упевнений,
що робить цикл про минуле. І як у будь-якій талановитій справі, вийшло в нього
зовсім про інше.
Сторінка автора
Олександр Чекменьов
|