Щоб зняти реальне життя людей, Олександр Чекменьов нерідко живе

серед знедолених

У київській „Я Галереї" 18 березня відкриваєть­ся персональна вистав­ка світлин власного фотокореспондента „Новинаря" майстра аналогової фотографи Олександра Чекменьова. Цикли його робіт„Переможці",Донбас'; „Український паспорт" визнані у світі: жорсткі соціальні портре­ти людей вразили Польщу, Сло­ваччину, Швейцарію, Росію. До 31 березня світлини майстра зможуть побачити й українці.

Ш: Як часто ти робиш знім­ки на своїй батьківщині?

— Щойно випадає нагода, беру за власний кошт вихідні і їду зні­мати на Луганщину. Весь світ­ловий день ходиш, як на полю­ванні, шукаєш сюжети і знімаєш

людей. Я помітив: коли день за­кінчується і все ніби знято, саме тоді приходить кадр, якого не чекаєш.

Ш: Саме так виникла знаме­нита світлина з дівчинкою-покемоном?

— Справді! Історія така: чо­ловік у костюмі покемона пра­цював у дитячому садочку, зні­мався з дітьми. Ми сіли з ним перепочити. Тут підійшла дів­чинка і каже: „Дядечку, а сфо­тографуйте мене з покемоном!" І раптом бере голову покемона й одягаєїїна себе. Я б сам ніколи не спланував такого кадру. Ко­лись, у 60-х роках, американсь­кий фотограф Діана Арбус фото­графувала дітей у масках. Коли я зробив кадр з дівчинкою-поке-

моном, я дуже добре відчув те, що відчувала Діана. Те, що при­родно, - живе довше.

Q: Якою камерою ко­ристуєшся поза роботою в журналі?

— У мене стара німецька ана­логова камера 1962 року. Кадр з Мерилін Монро у білій сук­ні зроблений саме такою каме­рою. Свого часу я продав усе і вліз у борги, щоб викупити її за 200 доларів. Коли фотографую нею, вимикаю мозок і відкла­даю редакційний апарат. Мені здається, що вона мені віддячує за своє друге життя. Адже доти вона просто лежала в колекціо­нера. Раніше майстрам вистача­ло 12 кадрів.,,

Ш: Як відбувалися зйомки шахтарів у копанках із серн „Донбас"?

—  Це мої земляки. Знімати там було заборонено, адже це був не­легальний бізнес колективу з 70 осіб. Аби щось зняти, Я „пропису­вався" туди три доби. Потім му­сив пожити серед них. Для почат­ку розмови я мав випити з ними склянку самогону. Копав у шахті на глибині 37 метрів, носив мішки з вугіллям. 18-річні дівчата йшли з кайлом в забій, як звичайні жін­ки-у магазин.

На одній моїй світлині знято весілля шахтарів на тлі терико­ну, на іншій, 2002 року - ціла ро­дина. Вся сім'я вже померла, але на моїх фотографіях живе. Я по­чуваю до цих людей глибоку по­вагу, незрівнянно більшу, ніж до будь-якого політика. Вони горді духом і в них є чого повчитися.

Ш: Завжди доводиться йти на такі кроки заради фото­графи?

—  Якось я знімав людей, які жили з продажу брухту на полі­гоні. Вони нелегально збирали залишки знешкодженої зброї. Мені заборонили публікува­ти фотографїї. Я чекав два роки, і лише коли полігон закрили, фото побачили світ.