13.05 - 01.06.08
Павло Маков
[ сади і парки східної україни та криму ]

Масове мрійництво у Я Галерея

 

Спочатку про найприємніше: виставка «Сади і парки Східної України та Криму» складається лише з нових робіт Павла Макова. Новим є й те, що цього разу Маков узяв курс на конкретику і конкретизацію. Кожний зображений об’єкт — добре впізнаваний, існує тут і тепер та не залежить від авторської чи глядацької уяви. Серед «Садів і парків...» є навіть надана справжніми інженерами схема телефонних комунікацій, що залягли під найбільшою площею Європи — харківською площею Свободи. Власне, із цієї схеми виросли сади зразка 2007 – 2008 років. 

Хоча Маков не відмовляється від виплеканої теми садів, він, принаймні на деякий час, позбавляє їх колишньої метафоричності. Змінюється не предмет, а погляд: на перший план виходить нічим і ніким не прикрашена  реальність. Але, як не парадоксально, це не свідчить про те, що з пошуками та дослідженнями Утопії покінчено. Тепер реальність визначається Маковим як одне з можливих її облич. Доведена до своїх меж реальність із усім багном і, водночас, замилуванням власними сміттєзвалищами, перетворюється на порожню метафору. Утопія тепер цікавить художника як проекція справжніх людських мрій.

У цьому, на думку Павла Макова, виражається гротескність сучасності: люди наче й не перетворилися на скам’янілості, вони аж ніяк не перестали мріяти. Але змінився характер, сутність, масштаби, сенс і шляхи втілення їхніх мрій. Але найголовніше: значно зменшилася відірваність цих мрій від не надто романтичних реалій. Тож масовість мрійництва не змінилася — змінилися самі маси.

За допомогою «Садів і парків...» Павло Маков ставить досить простий, але суворий діагноз: мрії людей якось непомітно стали схожі на випорожнення. До речі, про випорожнення. На запрошеннях зображено Der pissende Mann і Die pissende Frau. Та ці експерименти з екскрементами — не кокетування з contemporary art’ом і не загравання із ілюзорною вседозволеністю сьогодення. І це, як каже сам Маков, «не привід думати, що в мене розвинулася манія величі, через яку я недвозначно порівнюю себе з Рембрандтом, якому,, й належать використані мною персонажі». Це є цитата і великий, аби не сказати «рясний», привіт із минулого. власне

І останнє: «Сади і парки...», бодай як провокативно це не звучатиме, є своєрідним концептуальним продовженням соціально-мистецького акту громадянської і творчої непокори під робочою назвою «Пам’ятники сміттю», що він передував виставці. Вважаєте, що сади і парки не пов’язані зі стелами, зведеними «на честь» вуличного непотребу? Факти не вписуються у систему?

Тим гірше для фактів, як відомо.

Катерина Загорська, Київ, 2008

Сторінка автора
Павло Маков