13.05 - 01.06.08
Павло Маков
[ сади і парки східної україни та криму ]
Масове мрійництво у Я Галерея
Спочатку про найприємніше:
виставка «Сади і парки Східної України та Криму» складається лише з нових робіт
Павла Макова. Новим є й те, що цього разу Маков узяв курс на конкретику і
конкретизацію. Кожний зображений об’єкт — добре впізнаваний, існує тут і тепер
та не залежить від авторської чи глядацької уяви. Серед «Садів і парків...» є
навіть надана справжніми інженерами схема телефонних комунікацій, що залягли
під найбільшою площею Європи — харківською площею Свободи. Власне, із цієї
схеми виросли сади зразка 2007 – 2008 років.
Хоча Маков не відмовляється
від виплеканої теми садів, він, принаймні на деякий час, позбавляє їх колишньої
метафоричності. Змінюється не предмет, а погляд: на перший план виходить нічим
і ніким не прикрашена реальність. Але, як не парадоксально, це не
свідчить про те, що з пошуками та дослідженнями Утопії покінчено. Тепер реальність
визначається Маковим як одне з можливих її облич. Доведена до своїх меж
реальність із усім багном і, водночас, замилуванням власними сміттєзвалищами,
перетворюється на порожню метафору. Утопія тепер цікавить художника як проекція
справжніх людських мрій.
У цьому, на думку Павла
Макова, виражається гротескність сучасності: люди наче й не перетворилися на
скам’янілості, вони аж ніяк не перестали мріяти. Але змінився характер,
сутність, масштаби, сенс і шляхи втілення їхніх мрій. Але найголовніше: значно
зменшилася відірваність цих мрій від не надто романтичних реалій. Тож масовість
мрійництва не змінилася — змінилися самі маси.
За допомогою «Садів і
парків...» Павло Маков ставить досить простий, але суворий діагноз: мрії людей
якось непомітно стали схожі на випорожнення. До речі, про випорожнення. На
запрошеннях зображено Der pissende Mann і Die pissende Frau. Та ці експерименти
з екскрементами — не кокетування з contemporary art’ом і не загравання із
ілюзорною вседозволеністю сьогодення. І це, як каже сам Маков, «не привід думати, що в мене розвинулася манія
величі, через яку я недвозначно порівнюю себе з Рембрандтом, якому,, й належать
використані мною персонажі». Це є цитата і великий, аби не сказати «рясний»,
привіт із минулого. власне
І останнє: «Сади і парки...»,
бодай як провокативно це не звучатиме, є своєрідним концептуальним продовженням
соціально-мистецького акту громадянської і творчої непокори під робочою назвою
«Пам’ятники сміттю», що він передував виставці. Вважаєте, що сади і парки не
пов’язані зі стелами, зведеними «на честь» вуличного непотребу? Факти не
вписуються у систему?
Тим гірше для фактів, як
відомо.
Катерина Загорська, Київ,
2008
Сторінка автора
Павло Маков